Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

− Я думав про це, і не раз. Але розумієш: Лія ж особлива дівчина. Не хотілось би давати їй у донори абикого, а оскільки нам катастрофічно бракує свіжих людей, дівчина не скоро напише щось путнє.

− Розумію, але уяви, як їй зараз. Вона таке пережила, їй так тяжко зараз із тим новим тілом. Лише творчість могла б хоч трохи прикрасити її сумне життя, у якому немає ні приємної роботи, ні цікавого хобі, ні кохання…

Метр звів на жінку свої проникливі очі, які завжди одночасно відображали стільки різноманітних емоцій, що важко було зрозуміти, що ж насправді він відчуває.

− Думаєш, мене це не турбує й не мучить? Помиляєшся. Лія не виходить мені з голови. Та що я можу вдіяти? − Він замислився, а потім раптом продовжив уже геть іншим тоном: − А звідки ти так докладно поінформована про її життя?

Жінка зашарілася, бо зрозуміла, що видала себе. Мандруючи містами Країни, вона ризикнула без дозволу відвідати Реальність. Ненадовго, лише щоб побачити одну людину, дівчину Лію, до якої так прикипіла серцем, хоч та зовсім недовго була в них.

− Ти мандрувала в Реальність? − не вгавав Метр.

Довелося зізнатися. Хоч їй і довірили самій подорожувати містами Країни, інспектувати митців, але за межі вона й досі не мала права виходити сама. Чекала, що чоловік не на жарт розлютиться, та його голос звучав на диво спокійно:

− І що ти побачила?

Перед Камілиними очима постала напівтемна кімната, розкидані на письмовому столі пігулки, згорблена над комп’ютером дівоча постать із потворним шрамом на обличчі. Вона щось друкувала, вуста ворушилися, наче намагалися проговорити щойно написану фразу чи перебирали точніші синоніми. На столі було багато книжок. Усі в яскравих обкладинках, новенькі. Цікаві назви й гучні імена прикрашали їх. Імена відомих сучасних письменників, яких любили, читали, цитували. Це були хороші, талановиті книжки. Але не її. Дівчина читала їх, захоплювалася ними, а сама не могла написати нічого вартісного. Чому? Чим же вона гірша?

Уже хотіла щось створити. Точно. Каміла була в цьому переконана. Зрештою, червона книжка, що її тримав Метр, свідчить про це. Хотіла створити, але сама. А чого варте писання самотужки, Лія добре знала. Чудово розуміла, коли увечері, лягаючи спати, вигадувала історію життя дівчини, чиє тіло стало для неї чужим, ніби орендованим на певний час, тілом-тягарем, тілом-покаранням. Але це були її власні думки, ніхто не під’єднувався до свідомості, бо не відчувалося того неймовірного почуття піднесення, ейфорії, натхнення…

Каміла знала: не писатиме Лія такої книжки, хоч їй дуже потрібні гроші (а видавши і продавши твір, могла б непогано заробити), а власної майстерності точно вистачило б на роман, який, може, і не став би геніальним, проте таким, який чудово продаватиметься й читатиметься пересічним читачем. Дівчина знала стільки прийомів, що зуміла б цікаво закрутити сюжет, знайти якусь родзинку… Але вона не робитиме цього. Якийсь внутрішній цензор не дасть узятися за перо й почати творити без донора. Та де ж його взяти?

Каміла мовчала. Що вона могла відповісти на запитання? Метр і сам усе чудова бачив і розумів.

− Знаєш, − мовила вона, але якось так несміливо, наче боялася того, що зараз скаже. − А може, варто до неї під’єднатися комусь зі старших? Мені чи Оксентію. У нас же зараз немає вільних донорів.

Метр запитально глянув на жінку. Сам про це думав?

− А може… − Каміла невпевнено вела далі. − А може, ти спробуєш?..

Такі думки вже виникали в чоловіка. Але це ж яка відповідальність! Якщо зараз він обере Лію своїм реципієнтом, то вже не зможе відмовитися від дівчини. А коли ж тоді писатиме для неї? Часу й так бракує. Доведеться працювати тоді, коли це зовсім неприпустимо для реципієнта: ночами, коли вона перебуває в транспорті чи на роботі. Але ж вона ще зовсім слабка. Чи витримає таке навантаження? Зазвичай донори, які мають достатньо вільного часу, підлаштовуються під своїх реципієнтів і обирають найзручніший час для творчості. А в його ситуації Лії доведеться підлаштовуватися до Метра, коли він, розв’язавши всі нагальні проблеми Нічгорода й усієї Країни, зможе спокійно для неї писати.

− Це хороша думка, − відповів він несподівано для самого себе. − Я подумаю, − додав після паузи, але його голос пролунав так, ніби рішення вже остаточно прийнято.

Книгарня. Ні, книгарень у нашому місті багато, а от Книгарня одна. Вона так і називається, а не якось банально: «Домівка книжок», «Книжковий базар» чи взагалі «Книжковий магазин». Просто Книгарня. Але вона зовсім непроста.

Одного разу я зайшла туди геть випадково, бо не збиралася нічого купувати, − саме читала якусь не дуже цікаву, але розрекламовану книжку, − то аж зойкнула від зачудування. Переді мною постав Нічгород у мініатюрі. Величезне приміщення було вщент заповнене книжками: стелажі, полиці; книжки на столах, стільцях; композиції з книжок; книжки зображені на картинах і фото. Та головне, що все це не накидано, не нагромаджено хаотично, а розташовано зі смаком, продумана кожна деталь інтер’єру.

Я довго приходила до тями і, мабуть, здивувала продавців, що почали витріщатися на мене, не наважуючись навіть підійти. Потім я таки наблизилася до однієї з полиць і почала ретельно вивчати її наповнення. Як же я втішилася, побачивши, що асортимент нічим не поступається дизайнові. Тут я не знайшла ні бульварних романів, ні чорнухи, ні всілякого розрекламованого мотлоху, що ним рясніють інші книгарні нашого міста. І все рідною мовою: художня література, підручники, словники, довідники, альбоми…

Одним словом, я закохалася в Книгарню й стала постійним її відвідувачем. Я йшла туди, коли ставало сумно, хотілося розвіятися, отримати якусь порцію позитиву. Довго блукала її лабіринтами. Витягала книжки, гладила їх, нюхала… Ретельно вивчала. Мені здавалося, що як у Нічгороді, зараз простягну руку й дістану… власний роман.

Ні. Цього не могло статися. Але саме існування Книгарні урізноманітнювало моє сіре життя.

Звісно, усього купити я не могла, та й не збиралася, але дещо часом осідало у фірмовому пакеті магазину. Потім, якщо було погідно, я йшла в парк, сідала на лавку й насолоджувалася читанням. Справді насолоджувалася, бо жодної поганої книжки мені там не трапилося. Це дивувало. Такого просто не могло бути. Адже хоч яка хороша була книгарня, хоч які фахівці добирали її асортимент, це все-таки насамперед бізнес, себто справа, яка має давати прибуток. А сучасний читач не надто вибагливий, і багато хто купує неякісні, банальні, а